Коронавірус, пандемія, локдаун. Постійно на вустах і частина, величезна, нашого життя від … і дотепер. Непросто змиритися із замкненим простором, неможливістю контакту очі в очі, душа в душу. Важко… І тут думка-поштовх до подорожі, нехай вона буде й віртуальною, як то можна сказати. Так-так, світ сьогодні інший, не такий, як був навіть учора. Чому б і ні: час дозволяє, бажання є, спеціальна програма встановлена. Тому вперед, не треба сидіти, крутити в голові рої думок, інколи таких незрозумілих і нікому не потрібних. Хочеться побачити світ, нехай і в такий сучасний, не дуже звичний спосіб. Звідки ж почати? Що хочеться побачити? Думаю, перебираю варіанти. Мабуть, почну із земель давніх, які розкажуть про цивілізації доісторичні, колись процвітаючі. Дивно, як їм без сучасних технологій та матеріалів вдавалося створювати таке, що дивує сьогодні.
Починаю перегляд, бреду вуличками Рима й хочу дістатися до Колізею, але натикаюся на пам’ятник Тарасу Шевченку (Metropolitan City). Образ незвичний, оригінальний. Італійці зробили Шевченка своїм. Він такий, наче Зевс з Олімпу, ідея нічого собі.
Мене зацікавило, що ж іще креативного світ привніс в образ Шевченка, адже, пригадується, пам’ятників нашому Кобзареві (можливо, «нашому» й недоречно сказати) на планеті чималенько. Гордість переповнює, бо Шевченко все ж таки наш, він українець, а памя’тників у світі йому найбільше!
Тематика подорожі конкретизувалася. І от я перед пам’ятниками Тарасу в Аргентині, Болгарії, Канаді… Образ десь стандартний, десь із родзинкою, там – погруддя, а тут – на повний зріст; то стоїть замислившись, то дивиться в далечінь. У голові зринають слова Івана Драча: «Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха, відкрийте в нім академіка». Як доречно сказано, адже не чоловіку в шапці та кожусі ставили пам’ятники, а людині з унікальним творчим складом розуму, справжньому патріотові, який ніколи не здавався, бачачи, що неньку цькують:
Україно, Україно! Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю, заплаче серденько!
У моїх очах цей образ сильний, незламний, здатний на пожертву заради свого народу:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Усі ці почуття в мене всередині: у серці, у душі. І тут думка: а який для мене пам’ятник Кобзареві і де його місце? Однозначно – це ми самі, наш внутрішній світ, який не пов'язаний із географією, часом та навіть суспільством. Я візуалізую пам’ятник, зроблений із чудових матеріалів – думок, почуттів, якими сповнюють твори Шевченка. Залежно від настрою можуть змінюватися форма та цитати на постаменті. Навесні він створений із натхнення, мотивації, чарівних картин природи:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата…
Сповнений, безперечно, гармонією, позитивом та мирною енергією. Коли ж читаю «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте…», він створений із кременю, сили духу, волі…
Який же насправді Шевченко? Він – минуле, сучасність і майбутнє; мирне небо та поле бою; сталь та ніжність…Кобзар різний, актуальний і вічний, як дух людський. Політичні системи намагалися його привласнити, але Шевченко поза політикою, часом, конкретною країною. Він для всіх і для кожного.
Так багато всього пафосного з’явилося в моїй голові, але нехай, адже все так і є і воно про нас, українців.
Подорож вдалася!
Марія Здрок, студентка групи ОН 191
Ольга Кисла, викладач української мови і літератури
