Броварець Тетяна, студентка 1 курсу Відокремленого структурного підрозділу “Ніжинський фаховий коледж Національного університету біоресурсів та природокористування України” розповідає свою історію.
Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року – цей день змінив все моє життя. Вся наша сім’я раптово прокинулася від голосних вибухів. Одразу тисячі думок, питань, відчуття страху, тривожності та паніки. Що могло статися в нашому маленькому, затишному містечку?
Вже потім ми побачили останні новини, які були по телевізору. Війна…
Моя мама медсестра, вона працює в хірургічному відділенні. ЇЇ викликали терміново на роботу, бо потрібна була допомога. Почали прибувати перші поранені.
Я теж не хотіла стояти осторонь. Спитала: ”Чим я можу допомогти?”
І мені доручили готувати перев’язувальний матеріал. Але я точно була не готова до того, що доведеться побачити. Молоді, дужі хлопці з пораненнями, люди з опіками, сльози, горе, відчай…
Мені запам’яталась маленька дівчинка, яку врятували з палаючого автомобіля. Їй на вигляд було чотири роки, забинтовані рученята вона притискала до себе і плакала.
Ніжно-голубими оченятами шукала, звала тата, а всі відводили погляд і як могли заспокоювали її, розуміючи, що вона вже його більше не побачить…
Медперсонал, волонтери і прості люди одразу згуртувались і допомагали одне одному. Кожен день перетворився на випробування стійкості, терпіння і людяності.
Наше місто готувалось до оборони. Мішки з піском, бетонні плити, пляшки з запальною сумішшю були біля адміністрацій, шкіл, лікарень. Біля в’їзду в місто розставили фортифікаційні споруди та поставили військових.
Ми з сестрою часто сиділи у підвалах, бо моторошні вибухи дуже лякали. Але там я швидко мерзла і часто хворіла.
Основні бойові дії відбувались на одному з в’їздів до Ніжина. Там оборонці влаштували мінне загородження. Обидві спроби росіян зайти у Ніжин – двадцять п’ятого лютого та в березні – виявилися безуспішними.
Але не обійшлося без болючих втрат. Загинули наші сміливі оборонці, місцеві мешканці, в яких було багато планів на майбутнє, але вони рішуче стали на захист своєї батьківщини.
Серед них – Крошка Дмитро Володимирович. Загинув тридцятого березня дві тисячі двадцять другого року під час виконання бойового завдання поблизу села Велика Дорога, на околиці села Безуглівка. Автомобіль розстріляли російські війська. Разом із Дмитром загинули два його побратими: Олександр Єсипенко та Олександр Чернега.
Я з родини корінних ніжинців і тому у моєї сім’ї багато знайомих та родичів. А ці люди були наші знайомі.
Потроху місто оговталось від таких випробувань, але всі розуміли, що війна триває і треба багато працювати, щоб допомагати військовим, які боронять нашу державу. Тому коли збирали воїнам у школі різні речі, я приносила: консервацію, одяг, малюнки, також плела сітки.
Брала участь в благодійних концертах.
Наразі війна продовжується. Болючі втрати тривають. За ці тисячі днів війни я багато переосмислила в цьому житті. Тепер зрозуміла, що потрібно радіти кожному дню, цінувати рідних, близьких, не втрачати людяності, бачити позитив у простих речах та вірити в майбутнє нашої держави.
Броварець Тетяна, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ “Ніжинський фаховий коледж Національного університету біоресурсів та природокористування України”
Вчитель, що надихнув на написання есе – Малахова Діана Михайлівна
